Сучасні діти мало читають і багато грають в комп’ютерні ігри – про це з тривогою говорять не лише батьки, але і психологи, і педагоги. Чи треба шкодувати про те, що ми – нація(як було 50 років тому), що не сама, що вже читає? Чи просто – приділити трохи уваги своїм дітям і разом з ними обернути собі на користь такі досягнення цивілізації, як комп’ютер і Інтернет?
Все розпочалося з малювання. Навесні 2008-го я прийшла в художнє училище Рифей, щоб з педагогом Ольгою Ивановой поговорити про особливості навчання дітей малюванню. Разом з Ольгою Леонідівною я застала тут і мистецтвознавця Катерину Бухарову – наша розмова(Інтерв’ю: Малюють усі! Уроки малювання. Частина 1.) вийшла далеко за рамки образотворчого мистецтва. Ми говорили про взаєморозуміння між дорослими і дітьми; про візуальну культуру і, звичайно ж, комп’ютерні ігри. Адже це – частина сучасної візуальної культури. Те, що дитина бачить на екрані телевізора і комп’ютера, чинить величезну дію на світовідчуття сучасної дитини і, врешті-решт, впливає на те, як він малює.
Учасники розмови :
Розмовляючи з представницями двох різних поколінь про образотворче мистецтво(Інтерв’ю: Малюють усі! Уроки малювання. Частина 3.), ми зупинилися на тому, що навчати сучасну дитину малюванню необхідно ось чому :
Ольга Леонідівна : Нині – образотворче мистецтво безумовно потрібне кожному. Адже сучасну людину оточує простір знаків і символів, ми живемо у цьому світі! А нашим дітям тим більше належить спілкуватися в цьому просторі, і означає, треба навчитися виражати себе за допомогою знаків!
— Які знаки і символи?! Адже сучасні діти навіть не читають!
Ольга Леонідівна : Не читають, так. І це вже тенденція. Адже не просто одна дитина із ста не читає – ціле покоління(а насправді я думаю, що вже і два покоління!) абсолютно не налаштовані на читання, на сприйняття тексту.
— І як ви це оцінюєте? Як це впливає на дитячу свідомість? Погано це?
Ольга Леонідівна : та ні, не погано.
— Як непогано?!
Ольга Леонідівна : це просто специфіка часу. Якщо ніяк до цього не відноситися, а сприйняти як факт. Так, сучасні діти майже не читають, але вони із задоволенням дивляться мультики і фільми, а це – теж знаки і символи, просто не на папері. І в цьому мультяшному просторі візуальних образів вони почувають себе комфортно. І цим вони відрізняються від нас – ми з вами росли в принципово іншому середовищі, у нас не було телевізорів, і що таке комікси ніхто не знав в Радянському Союзі.
— І що тоді робити батькам?
Ольга Леонідівна : Насичувати простір. Звертати увагу на те візуальне середовище, в якому знаходиться дитина. Дуже добре, якщо з дитинства дитина освоїться з цим світом образів – навчиться виражати свої думки і почуття через образи і прочитувати образи, створені іншими людьми. Тому що – подобається батькам результат або не подобається – дитина дошкільного віку виявляє цікавість до малювання. Це закономірний етап його психічного розвитку, і більше того, це життєво необхідно для існування сучасної дитини в нинішньому візуальному середовищі. Він освоює цей простір, і – допомагаємо ми йому або ні – він вчиться висловлюватися на мові образів.
— Комп’ютерні ігри – теж елемент сучасної культури. Їх теж пропонуєте не оцінювати?
Ольга Леонідівна(зітхає) : я тільки учора сиділа, грала.
— Ви???
Ольга Леонідівна : та ось, розумієте, сиділа я і грала в комп’ютер. І паралельно намагалася зрозуміти: яким чином ця сама гра мене, дорослої людини з моїм досвідом, багажем знань і з моєю здатністю чинити опір будь-якому сторонньому втручанню – яким чином ця гра мене засмоктує?
— А в що грали?
Ольга Леонідівна : Сім чудес світу – така гра, за принципом тетриса, тільки естетичніша. Але в принципі, абсолютно проста: треба скласти кульки так, щоб перейти на наступний рівень, який вже складніше, і завдання поважче. Але, Ви не повірите, як маленька я сиділа дві години, тому що була так залучена в гру! Я відчувала, що просто повинна це пройти!
— Так що цьому поганого? Целеполагание, рух до наміченого результату і воля до перемоги – чудові якості розвиваються у граючої людини!
Ольга Леонідівна : Так, для себе я бачу, що якісь логічні задачки я вирішую, мізки стають на місце, я відпочиваю, а потім, після гімнастики для мізків, я можу далі працювати. Але ж цей момент залучення – він не повинен переважати, ось в чому справа! Гімнастика – так, але до певної межі. Відпочила – пора закінчувати. І якщо момент залучення починає переважати, якщо я прагну до гри як до такої, то це вже азарт, а азарт – це зло і руйнування. І я можу сказати на прикладі свого сина 19-ти років : з приводу комп’ютера я з ним воюю.
— А що такого? Все ж грають! Та і хлопець-то не маленький, напевно, розуміє, що до чого.
Ольга Леонідівна : Розумієте, цей віртуальний світ гри, чим він гірший, ніж будь-який самий поганенький малюнок? Тим, що він не дає виходу свідомій інтелектуальній діяльності в реальний простір життя. Процес гри нічого не міняє в просторі навколо людини. Це як наркотики – які там образи народжуються – ууу! Але наркотики – це ілюзія діяльності.
Катерина: Ось вам приклад з історії мистецтва : Пікассо у свій час дуже сильно захоплювався наркотиками, його рожевий період намальований під впливом наркотичного стану. Але пізніше він відійшов від наркотиків, заявивши про те, що коли він занурювався в стан наркотичного сп’яніння, він там, в цьому віртуальному просторі реалізовував усі свої задуми. А коли сп’яніння проходило, він бачив, що в реальному житті результату-то немає! Він все вже реалізував у своїх фантазіях, але в реальності нічого не створив. Це ніяк не змінило навколишній простір, це нікому не треба. А головне, що йому самому більше нічого не треба.
— І повертаючись до теми – в чому ви бачите небезпеку відходу у віртуальний світ?
Ольга Леонідівна : саме у відході у віртуальний світ. Грати – грайте, але не забувайте, що життя-то людини – вона тут.
— А якщо дитина вже грає? Моєму старшому 11, і він вже грає. Що робити? Підсовувати інші іграшки, орієнтовані на створення, щоб не бродив по закутках, намальованих іншими людьми, а малював на екрані комп’ютера власне місто, свої вулиці, і населяв їх персонажами?. Чи це все одно буде відхід від реальності?
Ольга Леонідівна : Бачте, що б він не робив на комп’ютері, ця діяльність повинна виноситися в зовні, в середу спілкування.
— Так діти і створюють кухлі по інтересах, обмінюються дисками, комп’ютерна гра – це ціла субкультура! І якщо я, наприклад, забороню своєму синові грати в комп’ютерні ігри, він виявиться вимкненим з цього спілкування – однолітки з ним просто не розмовлятимуть, і він сам буде не в курсі їх інтересів.
Ольга Леонідівна : Як правило, з головою в комп’ютерні ігри йдуть ті діти, які не отримують драйву від соціального схвалення. Ті, хто потребує цього схвалення, але не отримує його.
— Це діти занадто критичних батьків?
Ольга Леонідівна : Не обов’язково – можливо, це дитячий сад, або занадто агресивне середовище в школі. Десь в якийсь момент дитина не отримала того схвалення оточення, якого чекав, яке було потрібне йому в той момент – і він пішов у віртуальний простір. Тому що це те середовище, де він сам відповідальний за результат, і де він отримає схвалення: я пройшов цей рівень – я молодець! У віртуальному світі він успішний, він володіє усім.
Катерина: Ще одна причина цього відходу, по-моєму, в тому, що сучасні батьки знаходять усе менше часу для створення якогось спеціального, спільного з дитиною простору, включення в цей простір, наповнення його життям. Я пам’ятаю, ми з братом в дитинстві були в захваті, коли Тато сам намалював для нас настільну гру, де треба було кидати кубик і пересувати фішку. Ми з братом відразу кинулися малювати інші такі ігри, створили їх 15 штук, із захопленням грали. Це був той самий візуальний простір, створений значимим для нас дорослим. Не куплена в магазині гра, а то, що ми намалювали самі, разом з папою і з братом. У сучасних дорослих чомусь не знаходиться часу і сил на те, щоб створювати такі загальні творчі простори разом з дітьми!
Ольга Леонідівна : Ця проблема серйозна ще ось чому. 25-20 років тому, коли я росла, було специфічне дитяче середовище – вулична компанія, що складається з дітей різного віку. Гурти хлоп’ят носилися по дворах, по дахах, по гаражах.
— Це і при нас ще було!
Катерина: Так, і при нас!
Ольга Леонідівна : Ну ось, діти натовпами носилися по вулицях, організовували якісь свої ігри, було своє соціальне середовище, зі своєю ієрархією: молодші – старші, свої вимоги, свої закони, схвалення або осуд в цьому дитячому середовищі. А зараз особливо у міської дитини такої можливості практично немає. Більш того, я чула, що готується законопроект про відповідальність дорослих за те, що залишили дитину одну без нагляду. Тобто діти тепер будуть цілодобово під наглядом!
— Але нам скажуть: ви подивіться, який час! Дитини страшно на вулицю випустити!
Ольга Леонідівна : В тому те і трагедія! Страх за життя дитини примушує батьків ізолювати його від суспільства, хоча ми бажаємо дитині добра. У дитини віднімається те природне соціальне середовище, спілкуючись в якій з дітьми різного віку і соціальних шарів, він міг би вчитися взаємовідносинам з різними людьми. Діти позбавлені можливості передачі один одному унікального соціального досвіду.
— Але як же – дитячі сади, школи, врешті-решт, кухля і секції, піонертабору – усе це залишилося, тільки може бути, прийняло інші форми.
Ольга Леонідівна : Немає, все, що ви перерахували, можна назвати простором, який організований дорослим. А я говорю про інше: має бути простір, вільний від дорослих, де правила створюють самі діти. У погану компанію він потрапив – в хорошу, але він потрапив в якусь систему цінностей. А зараз вони ні в яку компанію не потрапляють – ні в погану, ні в хорошу.
Катерина: .вони потрапляють в Інтернет
Ольга Леонідівна : Ну звичайно, потреба в спілкуванні-то залишається!
Катерина: І, між іншим, і Інтернет не можна назвати хорошою компанією.
— Але Ольга Леонідівна, хочемо ми того або ні, їм належить жити у цьому світі. Ви самі тільки що сказали про це, констатуючи той факт, що нинішні діти зовсім не читають.
Ольга Леонідівна : Ось саме! Єдине, що залишається нам, дорослим, це проявити інтерес до того, чим живе дитина, знайти в собі сили і час увійти до того самого середовища, якому живе і дихає дитина, постаратися зрозуміти це і створити спільний простір для спілкування батька і дитини.
— А що – хороша ідея! Слати, наприклад, дитині електронні листи!
Ольга Леонідівна : чому ні? Чи спілкуватися з дітьми за допомогою ICQ – і спілкування з дитиною отримує зовсім інше звучання! Закривати очі на це, захищати дитину від Інтернету і комп’ютера – безглуздо! Треба навчити його грамотно цим користуватися; не розчинятися в цьому, а використати сучасні технічні досягнення собі на благо. Входити в цю віртуальність, і виходячи, виносити звідти тільки хороше і корисне.
Нагадаю читачеві, що теми комп’ютерних ігор в житті сучасної людини ми торкнулися з педагогом Ольгою Леонідівною Ивановой і мистецтвознавцем Катериною Бухаровой під час великого інтерв’ю, присвяченого темі дитячої образотворчої творчості. Усі три частини інтерв’ю(з практичними порадами і сценаріями уроків малювання з дітьми) читайте тут:
